Ирина Суслова: »Родительский киднепинг»: наказание должно быть неотвратимым

Продолжительная и ответственная работа по установлению законодательной ответственности за похищение одним из родителей у другого несовершеннолетних детей вышла на завершающую стадию. Последние замечания и предложения соответствующих законопроектов высказали участники общественных обсуждений в Комитете ВРУ по правам человека. Следующий шаг – регистрация документов в парламенте.

Далее текст на языке оригинала.

Нарешті ми наблизилися до реєстрації у Верховній Раді України двох законопроєктів: «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за самочинну зміну місця проживання дитини одним із батьків» та «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання деяких питань у спорах щодо визначення місця проживання та умов участі у вихованні малолітньої дитини».

Хочу зауважити, що робота над цими вкрай важливими та вже давно назрілими документами була відповідальною, прискіпливою та виваженою. Адже мова йде про дуже болісне для дітей і водночас чутливе для батьків питання, яке недостатньо врегульоване законодавством України.

Останнім часом явище «батьківського кіднепінгу», коли один із батьків викрадає дитину, не погоджуючись із рішенням суду про спільне проживання дитини з одним із інших батьків, набуло загальнонаціональних масштабів. А методи, за якими діють «батьки-викрадачі», дедалі більше нагадують розбійні напади. Сміливості «викрадачам» додає те, що відповідальність та покарання за такі дії в Україні не передбачено. У результаті щороку тисячі дітей зазнають дуже важких психологічних та навіть фізичних травм, лікувати які досить важко.

Саме тому до роботи над цими важливими законопроєктами було долучено представників органів державної та місцевої влади, громадських організацій, експертів, юристів, адвокатів та інших фахівців. Ми мали врахувати кожну деталь, передбачити всі обставини та правові механізми, які б дозволили вирішувати сімейні спори виключно на користь дитини!

І я дуже рада тому, що сьогодні, 9 листопада 2021 року, до громадських обговорень законопроєктів у Комітеті ВРУ з питань прав людини долучилися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Людмила Денісова, представниця Уповноваженого з дотримання прав дитини та сім’ї Аксана Філіпішина, радниця-уповноважена Президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук, адвокатка Катерина Маліченко та інші. Я дуже вдячна всім!

Переконана в тому, що останні конструктивні пропозиції та зауваження будуть внесені до текстів законопроєктів, і вже найближчим часом голова Комітету Дмитро Лубінець зареєструє документи у Верховній Раді.

Хочу коротко нагадати, що пропонується законопроєктами. По-перше, самочинна зміна одним із батьків місця постійного проживання дитини визнається кримінальним злочином. Відповідальність — від штрафу до позбавлення волі. По-друге, поліція буде зобов’язана розшукувати викрадену одним із батьків дитину. По-третє, суди отримають додаткові повноваження. Зокрема, матимуть право ухвалювати рішення негайно щодо відібрання та повернення дитини за попереднім місцем проживання, але не пізніше 2 днів з дня надходження заяви. Нарешті буде встановлено чіткий механізм примусового виконання рішення суду про відібрання та повернення дитини.

Окрім того, законодавчі зміни попередять ще один дуже небезпечний прецедент. Після ухвалення відповідних законів судам не дозволятиметься забезпечення позову шляхом встановлення способів участі у вихованні дитини того із батьків, який має судимість або підозру у скоєнні окремих видів злочинів. Зокрема, за умисне убивство або нанесення тілесних ушкоджень, домашнє насильство або мордування, несплату аліментів, експлуатацію дитячої праці тощо. На жаль, у сучасній судовій практиці трапляються випадки, коли після розлучення суди «віддають дитину» одному із батьків-тиранів.

Хочу зазначити також, що під час напрацювання законодавчих ініціатив на адресу учасників робочої групи, у тому числі й мені, почали надходити скарги та звинувачення з боку чоловіків про так звану «гендерну нерівність» їхніх прав на спільне проживання та виховання дітей після розлучення. Хочу спростувати ці міфи. Я зовсім не виключаю тих фактів, коли під час сімейного життя батьківські обов’язки не виконують саме матері. І таке, на жаль, трапляється. Ми кажемо зовсім про інше. А саме про те, що в Україні має з’явитися законодавство, перед яким будуть рівні всі — як чоловіки, так і жінки. Це по-перше!

А по-друге, якщо чесно, чоловікам гріх скаржитися як на долю, так і на суди. Наведу дуже цікаву статистику, яку оприлюднила Фундація DEJURE спільно з Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем». За підсумками 2018 року, із 376 справ, у яких позивачами про спільне проживання з дитиною були матері, суди задовольнили 353 позови (93,9%). Разом із тим, суди розглянули 148 справ за позовами батьків-чоловіків. І в 126 випадках (85,1%) суди винесли рішення щодо постійного проживання дитини разом із батьком. Отже, у відсотковому співвідношенні позови батьків — чоловіків та жінок — було задоволено майже в рівних пропорціях.

Ще раз наголошую: наше спільне завдання — захистити дітей! Цілком погоджуюся з головою Комітету Верховної Ради України Дмитром Лубінцем, який зазначив, що в Україні має з’явитися законодавство, яке не лише забезпечить, а й гарантуватиме права обох батьків на виховання дитини та унеможливить злочини «батьківського кіднепінгу», хто б із батьків їх не здійснював!


Источник: www.obozrevatel.com